до самої смерті

1) ( перед) before

2) ( часова межа дії) till, until, up to, to; ( при позначенні граничного терміну) by

3) ( напрямок дії) to, towards

4) ( межа поширення дії) to, up to; as far as

5) ( кількісна межа) as much as; ( менше) under; ( не більше) up to

6) ( приблизно) about, approximately

7) ( ступінь вияву дії або стану) to, up to, to the point of

8) (при позначенні мети, призначення) for; to

9) (при позначенні об'єкта, стосовно якого виявляється якесь почуття) to, towards; for

10)

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Маланюк, Євген (1897, Ново-Архангельськ, Херсонщина—1968) - укр. поет, публіцист, філософ. У колишньому Єлисаветграді (нині Дніпропетровськ) закінчив реальну гімназію, де раніше навчалися брати Тобілевичі, Кропивницький, Чикаленко. Певний час навчався у Політехнічному ін-ті в Петрограді, потім закінчив Київську військову школу. З проголошенням Української держави у 1917 р. - старшина армії УНР; після її придушення - еміграційні роки до самої смерті (Польща, Чехословаччина, від 1949 р. - США). З огляду на неординарну біографію М. та назву його першої поетичної збірки "Стилет і стилос" (1925), є підстави стверджувати, що життя в еміграції М. - це використання "стилосу" (пера літератора, філософа) як "стилету" (зброя вояка) для обґрунтування й поширення виплеканих ним ідей З. містовий спектр останніх - від вишуканої лірики до глибоких суспільно-патріотичних роздумів та історичних і історіософських нарисів ("Книга спостережень"). На творчості М. відчутно позначився вплив ідей Шпенглера, Куліша, Донцова. Філософські, історичні ідеї М. переважно зосереджені на філософії укр. історії (Шлемкевич), на руйнації пов'язаних з нею соціальних міфів та роздумах про подолання історичної безвиході. М. розглядає укр. історію як історію певного типу ментальності. При цьому він заперечує визначальний вплив на Україну зовнішніх чинників. М'якосердність, лагідність, "розспіваність", "жіночність" характеру українців, їхня схильність до компромісу, до запальної емоційності, яка швидко сходить нанівець, - ці чинники, за М., є руйнівними для українства, оскільки не врівноважуються іншими - раціональними, вольовими, опертими на норми писаного права у створеній власними зусиллями державі. Феномен малоросійства в інтерпретації М. є вітчизняним еквівалентом "втечі від свободи", відмови від самостійної організації культурного і політичного життя. Запоруку вивільнення від "синдрому малоросійства" М. вбачав у побудові системи суспільної еліти на європейських політичних і культурних засадах.

[br]

Осн. тв.: "Земля і залізо" (1930); "Перстень Полікрата" (1939); "Влада" (1951); "Нариси з історії нашої культури" (1954); "Малоросійство" (1959); "Книга спостережень". У 2 кн. (1962, 1966).

предл. с предлож. пад.

1) (возле, у) при кому, при чому, попри кому, попри чому, коло кого, коло чого, край кого, край чого. [Була в мене небога, при мені вона і зросла (М. Вовч.). Одну взяли попри коні, другу взяли попри возі (Пісня). Котору дитину любила-кохала - край себе не маю (Макс.). Насипали край дороги дві могили в житі (Шевч.). З якою бувало жадобою коло книжок історичних приписки перечитуєш (Куліш)]. Город лежит при реке - місто лежить коло річки, понад річкою. При городе слободка - (по)при місті (городі) слобода (слобідка). При входе, при въезде (при обозначении места) - з приходу, з приїзду, на приході, на приїзді. [Згоріло сімнадцять дворів зараз з приїзду (Гр.). З приходу в селі (Радом.). Нора з приходу узенька (Драг.). Його хата у містечку на приході (Звяг.)];

2) (в присутствии кого) при кому, перед ким. Это было сказано при свидетелях - це було сказано при свідках, перед свідками. Не при вас будь сказано - не перед вами хай буде сказано. При отце - перед батьком. [Я її перед батьком вилаяла (Проскур.)];

3) (для обозначения времени: при жизни кого, во времена кого, чего) за кого, за чого. [Дай-же, Боже, - козаки промовляли, - за гетьмана молодого жити, як за старого (Ант.-Драг. II)]. При мне, при нас (в наше время) - за мене, за нас. [За мене то вже в дворі жили ми спокійненько (М. Вовч.). Не за нас се стало, не за нас і перестане (Номис)]. При покойном отце - за покійного батька. При жизни - за життя. [А сам собі за життя ще похорон справляє (Рудан.)]. При жизни отца - за батькового життя. При крепостном праве - за панського права, за панщини. [Він був ще за панського права кухарем (Грінч.)]. При республиканском правлении - за республіканського урядування. При солнце (до захода солнца, пока оно светит) - за сонця. [Наш господар дозорця вижав жито за сонця (Грінч. III)];

4) (для обозначения связи, принадлежности, условного отношения к чему-л.) при кому, при чому, за чого, на чому, на що. Состоять секретарём при ком - бути за секретаря при кому, у кого. Американский посланник при французском дворе - американський посол при французькому дворі. Остаться при университете, при кафедре - залишитися при університеті, при катедрі. При заводе есть и кузница - при заводі є й кузня. При нём нашли бумаги - при ньому знайдено папери. Иметь при себе оружие - мати при собі (з собою) зброю. При ком - за ким. [За нею й скотина плодиться, за нею й дробина водиться (Г. Барв.)]. Читать при свече, при солнечном свете, при электрическом освещении - читати при свічці, при сонячному світі, при електричному світлі. При приближении чего-л. - при наближенні и -нню чого. [Котрі були маєтніші, повиїздили при наближенню зарази в гори (Франко)]. При наступлении грозы - при початку грози, як гроза надходила. При исполнении служебных обязанностей - при виконанню службових обов'язків, під час виконання службових обов'язків. При подписании этого условия - при підписанні цієї умови, під час підписання цієї умови. При заключении договора - при згоді. [При згоді були люди (Кам'ян.)]. При обыске найдено - під час трусу знайдено. При одной мысли об этом - на саму згадку про це. При этом известии - на цю звістку. [Люборацький! підвода до тебе! - хтось гукнув. Аж затрясся малюк на цю звістку (Свидн.)]. При первом слове - на першому слові. При этом слове, при этих словах - на цім слові, на цих словах. [На сім слові чую - торохтять колеса (Кониськ.)]. При этом слове он вздрогнул - на цім слові він здригнувся. При первом же вопросе он смешался - на першому-ж питанні він збентежився, сплутався. При звуке его голоса - з звуком його голоса. При малейшем шуме, шорохе - на найменший шум, шелест. При каждом вздохе - за кожним подихом. [Той пил набивавсь у ніздрі за кожним подихом (Крим.)]. При первом случае, который мне представится - при першій нагоді, з першою нагодою, що матиму, що мені трапиться. При всяком случае - при кожній нагоді, кожної нагоди. При случае поговорите с ним о моём деле - як буде нагода, при нагоді поговоріть з ним про мою справу (в моїй справі). Я вспомню об этом при случае - я згадаю про це при нагоді. При гробовом молчании - при могильній тиші, під могильну тишу. При громких криках толпы - під голосні вигуки натовпу. При помощи - см. Помощь. Быть при оружии - бути при зброї. Быть при деньгах - бути при грошах. При скорости 30 вёрст в час - при скорості 30 верстов у (на) годину. Длина окружности при радиусе равном… - довжина округу при радіусі рівному… При температуре в 100 градусов - при температурі в 100 градусів, під температуру в 100 градусів. При давлении в 740 милиметров - при тисненні (під тисненням) в 740 міліметрів. При прочих равных условиях - (по)при инших однакових умовах, за иншими однаковими умовами. При такой жизни - по такому життю. [Що-дня тов карти грали, то пісеньок співали. Не гадки нашій панії по такому життю (М. Вовч.)]. При таких заработках можно хорошо жить - по таких заробітках можна добре жити. При всех своих значительных недостатках, произведение это имеет и несомненные достоинства - (по)при всіх своїх чималих вадах, твір цей має і безсумнівні вартості. При этих, при таких обстоятельствах, условиях - за цих, за таких обставин, умов, за цими, за такими обставинами, умовами, по цих, по таких обставинах, умовах. [Легко зрозуміти, як почувало себе українське письменство за таких обставин (Єфр.)]. При тех или иных исторических обстоятельствах - за тих чи инших історичних обставин (Єфр.), за тими чи иншими історичними обставинами, по тих чи инших історичних обставинах. При всём своём уме он был обманут - з усім своїм розумом він був одурений. При всём том - з усім тим. Прилагаемое при сем письмо - доданий до цього лист. Лежать, находиться при смерти - лежати, бути при смерті, на смерті, (образно) стояти на божій дорозі. [На смерті побивавсь цілу ніч (Черк.)].

* * *

1) ( для обозначения близости по месту) ко́ло, бі́ля (кого-чого), при (кому-чому); ( подле) побі́ля и побіля́ (кого-чого); ( рядом) по́ряд, по́руч (кого-чого, з ким-чим); ( близ) під (чим); (у) край, окра́й (кого-чого)

2) (для указания на наличие чего-л. рядом и в связи с чём-л., а также для указания на службу где-л.) при (кому-чому)

3) (для указания на наличие чего-л. у кого-л.) при (чому)

4) (при обозначении лица, имеющего в наличии что-л.; под присмотром, в сопровождении, под начальством кого-л.) при (кому-чому); (с) з, із (ким-чим)

5) ( в присутствии) при (кому-чому), в прису́тності (кого-чого)

6) (для указания на сопутствующие обстоятельства, условия, при которых что-нибудь происходит) при (чому); ( в отдельных выражениях) за (чого), а также переводится другими предлогами или конструкциями без предлогов

7) (для указания на обстоятельство, условие, событие, во время которого что-нибудь происходит) під час (чого), при (чому)

8) (для указания на эпоху, период, время, в течение которого что-нибудь совершается) за (кого-чого), під час (чого)

9) ( посредством) за допомо́ги (чого), че́рез (що); ( благодаря) завдяки́ (чому); ( вследствие) вна́слідок (чого)

10) ( несмотря на) при (чому); по́при (що)

1) зв'язок, узгодженість, сумісність, взаємність, відповідність з, за, у

2) предмет дії або знаряддя, за допомогою якого відбувається дія; перекладається орудним відмінком

3) характер або характерну особливість дії, разом з іменником передається тж прислівником або дієприслівником

4) причинний зв'язок, одночасність подій від, з

5) особу, думку, про які йде мова з

6) вміст або зміст чогось з

7) предмет занять, турбот, уваги з, для

8) порівняння з

9) допустове значення незважаючи на

10) наказовий спосіб у сполученні з прислівниками

* * *

1) вказує на сумістність (часто together with) (разом) з

2) вказує на знаряддя, інструмент або спосіб виконання дії; передається оруд. відмінком

3) вказує на вміст або зміст чого-н. з; передається оруд. відмінком

4) вказує на характерну ознаку з; разом з іменником іноді передається складним означенням

5) вказує на характерну особливість дії з; разом з іменником передається прислівником або дієприслівником

6) вказує на згоду з ким-н., чим-н. з

7) вказує на порівняння з

8) вказує на причину, джерело чого-н. від, на

9) вказує на одночасність подій при їх причинному зв'язку з

10) вказує на рух в тому саму напрямку за

11) вказує на особу, що володіє певними якостями, звичками, схильності у, для, з

12) що стосується

13) має допустове значення (звичайно with all) не дивлячись на

14) з прислівниками напряму утворює спонукальні речення

15) в словосполученнях

Мід, Джордж Герберт (1863, Сауд-Хадлі, штат Массачусетс - 1931) - амер. філософ. Закінчив коледж в Оберліні (1883); потому навчався в Гарвардському ун-ті (1887 - 1888), де слухав лекції Джемса та Ройса. У 1889 - 1891 рр. вивчав філософію, лінгвістичну антропологію та психологію у Берліні та Ляйпцігу. У 1891 - 1893 рр. викладав у Мічиганському ун-ті, а од 1893 р. очолює кафедру філософії у Чиказькому ун-ті. Під час навчання у Німеччині відбувається знайомство М. із Дьюї і розпочинається їхня подальша співпраця. Під впливом Дьюї М. переходить з позицій гегельянства до прагматизму. Дискусія обох філософів на шпальтах наукової періодики заклала теоретичні підвалини Чиказької школи прагматизму. Курс лекцій, прочитаних М. на філософському ф-ті в Чикаго, було опубліковано під назвою "Соціальна психологія". Основна праця "Дух, самість і суспільство з точки зору соціального біхевіориста" (1934), як і всі інші, побачила світ уже після смерті М. Новизна концепції символічного інтеракціонізму полягає у тому, що класичне співвідношення соціальної структури та людини було переосмислене на основі концептів людської дії, її самоідентифікації, мислення та взаємодії людських груп. М. наголошував, що людина, на відміну від тварин, розумна істота, яка діє у символічному оточенні, проте символізація не зводиться до індивідуальної дії, оскільки включає переживання іншого, що присутнє у процесі саморефлексії, самоідентифікації та самоконтролю. Акт тілесного народження людини становить лише передумову генези самості, яка відбувається у процесі символізації. Самість людини постійно конституюється у безпосередній практиці суспільного життя. Соціальна дія людини координується символами - ідеальними об'єктами, що сигналізують про об'єкт та його властивості. У повсякденному житті найпоширенішими символами є слова буденної мови. Взаємодія людей відбувається на безпосередньому та символічному рівнях. Завдяки символічному мисленню людина набуває інтерактивної здатності, тобто вивільняється від необхідності набуття знань у безпосередньому досвіді. Взаємодіючи, люди створюють символічне середовище, завдяки якому можуть підтримувати існуючі або конструювати нові соціальні структури та інституції. Ідеї М. про людську дію, самість, символізацію, інтеракцію, контроль і організацію утворили концептуальні засади теорії комунікативної дії, рольової теорії, інтеракціонізму, когнітивної соціології.

[br]

Осн. тв.: "Сучасна філософія" (1932); "Дух, самість і суспільство з точки зору біхевіориста" (1934); "Поступ думки у дев'ятнадцятому сторіччі" (1936); "Філософія дії" (1938); "Соціальна психологія" (1956).

Розанов, Василь Васильович (1856, Ветлуга Костромської губ. - 1919) - рос. філософ, публіцист. Найважливішим філософським здобутком Р. є його перша праця "Про розуміння: Досвід дослідження природи, меж і внутрішньої побудови науки як цілісного знання" (1886), що містить спробу з'ясування істинності всього, що існує, через онтологічну категорію розуміння, яка поєднує, за Р., розумові форми з формами самої реальності. Цілковита байдужість до книги з боку сучасників викликала у Р. глибоку духовну кризу, обірвавши його філософську творчість. У подальші роки світогляд Р. трансформується у релігійний; він зосереджується на проблемах культури, історії, релігії, літератури, працює в жанрі філософської публіцистики і лірико-філософської прози. Попри суперечливість і "пунктирність" розанівських ідей, у їх розмаїтті увиразнюється як стрижнева ідея обожнення статі. Стать, за Р., є всезагальним принципом буття, не лише ознакою тіла, а й осердям людської душі і, так само як душа, безпосередньо пов'язана з Богом. Актуалізацією статі, за Р., є сім'я, в якій знаходить свій найповніший вираз її містичне поєднання з Богом. Стать і сім'я складають, за Р., підґрунтя будь-якої релігії. Викриваючи християнську мораль, що благословляє тільки наслідок статевих взаємин - продовження роду і цькує саму стать як гріховну, Р. розрізняє в християнстві дві релігії, що існують паралельно, - новозавітну, релігію смерті, і вітхозавітну, релігію народження і життя, що зберігає поганське обожнення статі (саме її сповідував Р.). Наскрізь інтуїтивна, просякнута суб'єктивним духом, творчість Р. відзначається в рос. філософії "срібного віку" особливою екзистенційністю Н. езважаючи на певну осібність і навіть одіозність, постать Р. належить до найпомітніших в рос. духовному ренесансі поч. XX ст. Творчість Р. суттєво вплинула на філософів-символістів (Мережковський, Білий та ін.).

[br]

Осн. тв.: "Сутінки просвітництва" (1889); "Релігія і культура" (1899); "Люди місячного сяйва: Метафізика християнства" (1912); "Опале листя" (1913 - 1915).

Аврелій, Марк Антоній (121, Рим - 180) - представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161 - 180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе", який складається із лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється і уособлюється макрокосм або універсум; про особливості й шляхи її самоідентифікації, самовдосконалення і осягнення єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним питомо людським початком є, за А., ум, що міститься поза її душею - як своєрідне відгалуження космічного ума, до якого після смерті індивіда він повертається знову. Етику раннього стоїцизму, якому властивий був фаталізм, А. прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Записи філософських і життєвих міркувань були для А. передусім засобом власного духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою створити оригінальну філософську систему. Хоча його філософія часто-густо перегукується з ідеями не тільки Геракліта і представників стоїцизму (Посидонія, Епіктета), а й кініків, епікурейців, А. увійшов в історію філософії як самобутня постать мислителя, автор глибоких філософських та смисложиттєвих спостережень.

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

Чжуан Цзи (Чжуан Чжоу, Янь Чжоу, Мен Чжоу) (бл. 369, обл. Мен царства Сун - 286 до н. е.) - давньокит. філософ, один із засновників даосизму. Проживав у царстві Чу. Традиційно Ч. Ц. приписується авторство "внутрішньої" частини трактату "Чжуан Цзи" - одного з основоположних текстів даосизму. Виходячи з ідей про просякнутість світу й усіх його речей дао та про відносність розрізнення всього сущого, Ч. Ц. розробив своє вчення про рівність усіх речей. Рівність, на його думку, зумовлює нерозмежованість реальності людського життя і смерті. Життя уподібнюється сновидінню (такому ж реальному, як саме життя), а смерть - "великому пробудженню" - возз'єднанню з дао. За свого життя людина втрачає відчуття дао, свою природність (цзи жань), що призводить до нищення нею як самої себе, так і навколишнього світу.